Коли веб-сервери надсилають сторінку, чому вони не надсилають усі необхідні CSS, JS та зображення, не запитуючи їх?

Якщо веб-сторінка містить один файл CSS та зображення, чому браузери та сервери витрачають час на цей традиційний трудомісткий маршрут:

1. браузер надсилає початковий GET-запит на веб-сторінку і чекає відповіді сервера.
2. браузер надсилає ще один GET-запит на файл css і чекає відповіді сервера.
3. браузер надсилає ще один GET-запит на файл зображення та чекає відповіді сервера.

Коли ж замість цього вони могли використовувати цей короткий, прямий, економію часу маршрут?

1. Браузер надсилає GET-запит на веб-сторінку.
2. Веб-сервер відповідає за допомогою ( index.html, а потім style.css та image.jpg )

Коротка відповідь - "Тому що HTTP не був призначений для цього".

Тім Бернерс-Лі не розробив ефективний та розширюваний мережевий протокол. Його єдиною метою дизайну була простота. (Професор мого мережевого класу в коледжі сказав, що він повинен був залишити роботу професіоналам.) Проблема, яку ви окреслили, є лише однією з багатьох проблем з протоколом HTTP. У первісному вигляді:

• Не було версії протоколу, просто запит на ресурс
• Заголовків не було
• Кожен запит вимагав нового TCP-з'єднання
• Не було стиснення

Пізніше протокол було переглянуто для вирішення багатьох із цих проблем:

• Прохання були розроблені, тепер запити виглядають так GET /foo.html HTTP/1.1
• Додані заголовки для метаінформації як із запитом, так і з відповіддю
• З’єднання було дозволено повторно використовувати Connection: keep-alive
• Складені відповіді були введені, щоб дозволити повторно використовувати з'єднання, навіть коли розмір документа не відомий достроково.
• Додано стиснення Gzip

На даний момент HTTP було розроблено наскільки це можливо, не порушуючи зворотної сумісності.

Ви не перша особа, яка запропонувала клієнту перенести сторінку та всі її ресурси. Насправді Google розробила протокол, який може робити так званий SPDY .

Сьогодні і Chrome, і Firefox можуть використовувати SPDY замість HTTP для серверів, які його підтримують. Основними функціями порівняно з HTTP на веб-сайті SPDY є:

• SPDY дозволяє клієнту та серверу стискати заголовки запитів і відповідей, що зменшує використання пропускної здатності, коли подібні заголовки (наприклад, файли cookie) надсилаються знову і знову для декількох запитів.
• SPDY дозволяє декілька одночасно мультиплексованих запитів через одне з'єднання, економлячи на зворотних поїздках між клієнтом і сервером і запобігаючи блокуванню запитів з більш високим пріоритетом ресурсів з низьким пріоритетом.
• SPDY дозволяє серверу активно підштовхувати ресурси до клієнта, який він знає, що клієнту знадобляться (наприклад, файли JavaScript та CSS), не чекаючи, коли клієнт вимагатиме їх, дозволяючи серверу ефективно використовувати невикористану пропускну здатність.

Якщо ви хочете обслуговувати свій веб-сайт із SPDY у браузерах, які його підтримують, ви можете це зробити. Наприклад, Apache має mod_spdy .

SPDY став основою для HTTP версії 2 із технологією push push сервера.

Ваш веб-браузер не знає про додаткові ресурси, поки не завантажить веб-сторінку (HTML) з сервера, яка містить посилання на ці ресурси.

Вам може бути цікаво, чому сервер просто не розбирає свій власний HTML-код і не надсилає всі додаткові ресурси веб-браузеру під час первинного запиту на веб-сторінку? Це тому, що ресурси можуть бути розповсюджені на декількох серверах, і веб-браузер може не потребувати всіх цих ресурсів, оскільки деякі з них уже кешовані, або можуть не підтримувати їх.

Веб-браузер підтримує кеш ресурсів, тому йому не потрібно завантажувати однакові ресурси знову і знову з серверів, на яких вони розміщені. Під час навігації на різних сторінках веб-сайту, які використовують одну і ту ж бібліотеку jQuery, ви не хочете завантажувати цю бібліотеку кожного разу, лише вперше.

Отже, коли веб-браузер отримує веб-сторінку з сервера, він перевіряє, які пов’язані ресурси у нього НЕ є в кеші, а потім робить додаткові запити HTTP для цих ресурсів. Досить простий, дуже гнучкий і розширюваний.

Веб-браузер зазвичай може робити два HTTP-запити паралельно. Це не відрізняється від AJAX - вони є асинхронними методами завантаження веб-сторінок - асинхронним завантаженням файлів та асинхронним завантаженням вмісту. За умови збереження життя ми можемо зробити декілька запитів, використовуючи одне з'єднання, а за допомогою конвеєра ми можемо зробити кілька запитів, не чекаючи відповідей. Обидві ці методи дуже швидкі, оскільки більшість накладних витрат зазвичай надходить із відкриття / закриття TCP-з'єднань:

Трохи історії веб-сторінки ...

Веб-сторінки починалися як звичайний текстовий електронний лист, і комп'ютерна система розроблялася навколо цієї ідеї, утворюючи дещо безкоштовну для всіх платформу зв'язку; веб-сервери в той час ще були власником. Пізніше до "специфікації електронної пошти" було додано більше шарів у вигляді додаткових типів MIME, таких як зображення, стилі, сценарії тощо. Зрештою, MIME означає багатоцільове розширення Інтернет- пошти . Рано чи пізно у нас з’явилося те, що по суті є мультимедійним електронним повідомленням, стандартизованими веб-серверами та веб-сторінками.

HTTP вимагає, щоб дані передавались у контексті електронних повідомлень, схожих на електронну пошту, хоча дані найчастіше насправді не є електронною поштою.

По мірі розвитку такої технології, вона повинна дозволяти розробникам поступово включати нові функції, не порушуючи існуючого програмного забезпечення. Наприклад, коли в специфікацію додається новий тип MIME - скажімо JPEG - веб-серверам та веб-браузерам знадобиться певний час, щоб це здійснити. Ви не просто раптом змушуєте JPEG в специфікації і починаєте надсилати його у всі веб-браузери, ви дозволяєте веб-браузеру запитувати підтримувані ним ресурси, що робить усіх щасливими, а технологія рухається вперед. Чи потрібен екранному зчитувачу всі JPEG на веб-сторінці? Напевно, ні. Якщо ви змушені завантажувати купу файлів Javascript, якщо ваш пристрій не підтримує Javascript? Напевно, ні. Чи потрібно Googlebot завантажувати всі ваші файли Javascript, щоб правильно індексувати ваш сайт? Ні.

Джерело: Я розробив веб-сервер на основі подій, як Node.js. Це називається Rapid Server .

Список літератури:

• Постійне з'єднання HTTP (зберігайте життя)
• HTTP трубопровід
• Підключення HTTP / 1.1 (RFC 2616)

Подальше читання:

• Чи SPDY відрізняється від http-мультиплексування за збереження живих з'єднань
• Чому HTTP / 2.0 не здається цікавим

Бо вони не знають, що це за ресурси. Активи, потрібні веб-сторінці, кодуються в HTML. Тільки після того, як аналізатор визначить, що це за активи, може бути запитаний користувачем-агентом.

Крім того, як тільки ці активи відомі, їх потрібно обслуговувати індивідуально, щоб відповідні заголовки (тобто тип контенту) могли подаватись, щоб користувальницький агент знав, як з ним поводитися.

Тому що у вашому прикладі веб-сервер завжди надсилатиме CSS та зображення незалежно від того, чи є у клієнта їх, тим самим сильно витрачаючи пропускну здатність (і тим самим роблячи з'єднання повільнішим , а не швидшим, зменшуючи затримку, що, імовірно, було вашим наміром). Зауважте, що файли CSS, JavaScript та зображень зазвичай надсилаються із дуже тривалим терміном дії саме з цієї причини (як коли потрібно змінити їх, ви просто зміните ім'я файлу, щоб примусити нову копію, яка знову буде кешована довгий час).

Тепер ви можете спробувати обійти цю втрату пропускної здатності, сказавши " Гаразд, але клієнт міг вказати, що у нього вже є деякі з цих ресурсів, тому сервер не надсилатиме його знову ". Щось на зразок:

GET /index.html HTTP/1.1
Host: www.example.com
If-None-Match: "686897696a7c876b7e"
Connection: Keep-Alive

GET /style.css HTTP/1.1
Host: www.example.com
If-None-Match: "70b26618ce2c246c71"

GET /image.png HTTP/1.1
Host: www.example.com
If-None-Match: "16d5b7c2e50e571a46"

А потім отримуйте лише ті файли, які не змінилися, надсилаєтесь через одне з'єднання TCP (використовуючи HTTP-конвеєрне з'єднання через постійне з'єднання). І вгадайте, що? Так воно вже працює (ви також можете використовувати If-Modified-Since замість If-None-Match ).

Але якщо ви дійсно хочете зменшити затримку, витрачаючи велику пропускну здатність (як у вашому початковому запиті), ви можете зробити це сьогодні, використовуючи стандартний HTTP / 1.1 при розробці вашого веб-сайту. Причина, що більшість людей цього не робить, це тому, що вони не вважають, що цього варто.

Для цього вам не потрібно мати CSS або JavaScript в окремому файлі, ви можете включити їх в основний HTML-файл за допомогою <style>та <script>тегів (вам, мабуть, навіть не потрібно це робити вручну; ваш механізм шаблонів, ймовірно, може робити це автоматично) . Ви навіть можете включити зображення у файл HTML за допомогою URI даних , наприклад:

<img src="" alt="Red dot" />

Звичайно, кодування base64 трохи збільшує використання пропускної здатності, але якщо ви не піклуєтесь про витрачену пропускну здатність, це не повинно бути проблемою.

Тепер, якщо ви дійсно піклуєтесь, ви навіть можете зробити вас веб-скриптами досить розумними, щоб отримати найкращі можливості з обох світів: за першим запитом (у користувача немає файлу cookie), надішліть все (CSS, JavaScript, зображення), вбудовані просто в один єдиний HTML файл, як описано вище, додайте посилання rel = "prefetch" теги для зовнішніх копій файлів та додайте cookie. Якщо користувач вже має печиво (наприклад, він відвідав раніше), а потім відправити його просто звичайний HTML з <img src="example.jpg">, і <link rel="stylesheet" type="text/css" href="style.css">так далі

Тож при першому відвідуванні браузер запитав би лише один HTML-файл і отримав і покаже все. Тоді воно (при простої) попередньо завантажує вказані зовнішні CSS, JS, зображення. Наступного разу, коли користувач відвідує, браузер запитає та отримує лише змінені ресурси (можливо, лише новий HTML).

Додаткові дані CSS + JS + зображень надсилатимуться лише двічі, навіть якщо ви сотні разів клацнули на веб-сайті. Набагато краще, ніж у сотні разів, як пропонувало ваше запропоноване рішення. І ніколи (ні в перший раз, ні в наступний раз) не використовувати більше, ніж один зворотній шлях, що збільшує затримку.

Тепер, якщо це звучить як занадто багато роботи, і ви не хочете йти з іншим протоколом, як SPDY , вже є модулі типу mod_pagespeed для Apache, які можуть автоматично виконати частину цієї роботи для вас (об'єднання декількох файлів CSS / JS в один, автоматично вставляючи невеликий CSS і мінімізуючи їх, зробіть маленькі зображення, заповнені заповнювачем, під час очікування завантаження оригіналів, ледачих завантажень зображень тощо), не вимагаючи зміни одного рядка веб-сторінки.

HTTP2 заснований на SPDY і робить саме те, що ви пропонуєте:

На високому рівні HTTP / 2:

• є двійковим, а не текстовим
• є повністю мультиплексованим, замість впорядкованого та блокувального
• тому можна використовувати одне з'єднання для паралелізму
• використовує стиснення заголовка для зменшення накладних витрат
• дозволяє серверам активно "проштовхувати" відповіді в кеші клієнтів

Більше доступно на HTTP 2 Faq

Тому що не передбачається, що ці речі справді потрібні .

Протокол не визначає будь-яких спеціальних обробок для будь-якого конкретного типу файлу або користувача-агента. Він не знає різниці між, скажімо, файлом HTML і зображенням PNG. Для того, щоб робити те, що ви просите, веб-сервер повинен був би визначити тип файлу, проаналізувати його, щоб з’ясувати, які інші файли він посилається, а потім визначити, які саме файли потрібні насправді, враховуючи, що ви маєте намір робити файл . З цим є три великі проблеми.

Перша проблема полягає в тому, що не існує стандартного надійного способу ідентифікації типів файлів на кінці сервера . HTTP управляє за допомогою механізму Content-Type, але це не допомагає серверу, який повинен розібратися в цьому матеріалі самостійно (почасти так, щоб він знав, що вкласти у Content-Type). Розширення імен файлів широко підтримуються, але крихкі та легко обдурені, іноді для шкідливих цілей. Метадані файлової системи менш крихкі, але більшість систем підтримують її не дуже добре, тому сервери навіть не турбуються. Нюхання вмісту (як fileнамагаються зробити деякі браузери та команда Unix ) може бути надійним, якщо ви готові зробити його дорогим, але надійне нюхання занадто дороге, щоб бути практичним на сервері, а дешеве нюхання недостатньо надійне.

Друга проблема полягає в тому, що розбір файлів є дорогим, обчислювально . Це пов'язано з першим дещо, тому що вам потрібно буде проаналізувати файл безліччю різних можливих способів, якщо ви хочете сильно нюхати вміст, але це також застосовується після визначення типу файлу, тому що вам потрібно щоб з'ясувати, що таке посилання. Це не так вже й погано, коли ви робите лише кілька файлів одночасно, як це робить браузер, але веб-сервер повинен обробляти сотні або тисячі запитів одночасно. Це додає, і якщо це зайде занадто далеко, це насправді може сповільнити все більше, ніж багато запитів. Якщо ви коли-небудь відвідували посилання з Slashdot або подібних сайтів, тільки щоб дізнатися, що сервер агонізує повільно через велике використання, ви бачили цей принцип в дії.

Третя проблема полягає в тому, що сервер не може знати, що ви маєте намір робити з файлом . Веб-переглядачу можуть знадобитися файли, на які посилається HTML, але він може не бути, залежно від конкретного контексту, в якому виконується файл. Це було б досить складно, але в Інтернеті є більше, ніж просто веб-переглядачі: між павуками, агрегаторами каналів та зчитуванням сторінок, є багато видів користувальницьких агентів, які не потребують файлів, на які посилається HTML-код : вони дбайте лише про сам HTML. Надсилання цих інших файлів таким агентам користувача лише втратить пропускну здатність.

Суть полягає в тому, що з'ясування цих залежностей на стороні сервера - більше клопоту, ніж варто . Тож вони дозволяють клієнту розібратися, що йому потрібно.